четверг, 10 февраля 2011 г.

Пресса

 "Нова доба" от 4.02.10г.
Черкащанка Людмила Бєлкіна в’яже речі з собачої вовни 
 Нитки пряде за допомогою електропрялки Шкарпетки, пояс від радикуліту й безрукавку з собачої вовни Людмила Бєлкіна із Черкас називає своїми вічними речами. Вони не лише зігрівають, а й допомагають у лікуванні простуди, остеохондрозу, радикуліту тощо. Уже 10 років як жінка навчилася прясти нитки із собачої вовни. Лікувальний одяг у неї замовляють не лише місцеві жителі, а й іноземці.
— Зимою часу багато, тому нитки пряду кілограмами, — розповідає пані Людмила. — За тиждень можу переробити близько півкілограма вовни.
У кімнаті лунає монотонне гудіння електропрялки. Людмила Бєлкіна тримає в руках жмут чорно-білої вовни й скручує з неї тоненьку нитку. Під ногами стоїть поліетиленовий пакет, повний уже розпушеної собачої вовни. Поруч із прялкою лежать готові клубки рябих ниток. Жінка каже, що вовняну нитку обов’язково поєднує з фабричною вовняною, щоб вироби не звалювалися. Інколи додає овечу вовну. Готові вироби пере шампунем, щоб були м’якшими й мали приємний запах.
— Вовна – як волосся, за нею теж потрібно доглядати, — зауважує Людмила. — Вона може містити шкірне сало, тому через це іноді має неприємний запах. Випрана ж річ нічим не смердить, а навпаки, пахне, як щойно вимите волосся.
Прясти собачу вовну Людмила Бєлкіна почала років 10 тому. Пригадує, що на той час у неї було 2 песики породи кокер-спанієль. Регулярно ви-чісуючи вовну, жінка збирала її в торбинки. За роки вовни накопичилося. Знайома запропонувала її спрясти. На светр трохи не вистачило. Людмила взялася допрясти сама. Вийшло непогано. Згодом придбала електропрялку. Каже, що на ній найзручніше працювати, хоча свого часу намагалася призвичаїтися до старовинних прялки й веретена.
Жінка вдягнена у пісочного кольору пухнасту безрукавку. Цю річ зв’язала з вовни свого собаки Баді. Показує сукню такого ж тону. Невдовзі на порозі з’являється Баді з кісточкою в зубах. Людмила гладить пса й зауважує, що вовна її нинішнього підопічного для прядіння ниток годиться якнайкраще. Вона досить довга й тонка.
— Ідеальною ж вовною для прядіння вважається вовна бобтейла. Вона найм’якша й найдовша, — додає майстриня. — А взагалі, я працювала з вовною ньюфаундленда, кавказької вівчарки, пуделя, чау-чау, білої лайки, деяких інших порід собак. З мого Баді аж 2 безрукавки вив’язала.
Вовну для роботи Людмилі приносять знайомі власники чотириногих. Для прядіння годиться лише вичесана вовна. Таку іноді відбирають колеги-грумери. Вона має бути не менше 5 см завдовжки. За словами майстрині, півкіло вовни вистачить на одну безрукавку.
У кімнаті, де Людмила пряде, стоять накриті поліетиленовими пакетами м’які іграшки. На абажур накинуто хустинку. Жінка каже, що під час роботи вовна літає ледве не по всій хаті, тому дещо доводиться ховати або накривати.
— Знайомі на Алясці теж гріються в моїх шкарпетках. Знаю, що й у Канаду їх передавали і навіть у Ізраїль, — додає Людмила Бєлкіна. — Кажуть, що такі шкарпетки, як грілка. Головне, їх треба одягати на сухі ноги.
44-річна Ольга Логінова – постійний клієнт Людмили. Уже не раз замовляла в неї шкарпетки, шарфи, безрукавки для себе та родини.
— Коли хтось із нас хворіє на грип чи застуду, найперше – вдягаємо шкарпетки із собачої вовни й закутуємося таким же шарфом, — зауважує Ольга Іванівна. — 4 – 3 дні, й хвороба минає. І ніякі інші ліки нам не потрібні. Речі із собачої вовни – наша найперша “швидка допомога”.

Наталя КАУЗАК, фото автора

Татьяна 06.02.2010  Коментар:

Да, мы живем на Аляске и греем не только наши ножки теплыми носочками, связанными Людмилой, а и головы. Особенно любит свою шапку мой муж Майк. Люда, он просил передать тебе, что он гордится тем, что у него есть такой талантливый друг, как ты. Ну, а я тобой всегда восхищалась. Здоровья тебе, милая. Пусть у тебя никогда не болят руки, и вообще никогда ничего не болит! Я думаю, что кроме того, что собачья шерсть лечит, ты вкладываешь в свою работу частичку своей души, а вот это наиглавнейшее! Спасибо тебе.

"Нова доба" от 6.01.11г.
Іграшкових зайців, ангеликів та санта-клаусів черкащанка Людмила Бєлкіна шиє власноручно Іграшкових зайців, ангеликів та санта-клаусів черкащанка Людмила Бєлкіна шиє власноручно

Матеріал для виробів купує в магазинах фурнітури та секонд-хендах – Напередодні Нового року та Різдва завжди хочеться не просто свята, а справжньої казки! Мені ж феєричного настрою додає порпання в тканині, нитках, намистинках. Тим більше знаєш, що в результаті отримаєш справжнє диво, яке принесе щастя твоїм друзям чи рідним, – зізнається черкащанка Людмила Бєлкіна.На дивані майстрині розкладено вже готові вироби, поруч – деталі майбутніх. Жінка тримає в руках довгий смугастий валик і намагається прикріпити його до такого самого. Каже, що це заготовки для майбутнього Санта- Клауса. Роботи з ним трохи затяглися, бо не було де взяти смугастого краму для панчох. Та в одному з секонд-хендів якраз трапилася новенька дитяча кофтинка в потрібну біло-червону смужку.
– Магазини одягу, що був у вжитку, – для мене справжній клондайк, адже там можна знайти не просто якісні й майже нові тканини, до того ж набагато дешевші, а й оригінальну пряжу. Якось пощастило за кілька гривень придбати жмут новенького штучного волосся, – розповідає Людмила Іванівна. – Воно стало мені в нагоді, коли виготовляла лялькову панночку-незнайомку.
Жінка показує в альбомі зображення Санта-Клауса, якого планує виготовити. Каже, що не прагне ідентичності своєї роботи із запропонованою іншим автором. Вважає, що кожна її лялька має бути оригінальною й неповторною, тому ніколи не до-тримується схожих виробів.
– Ручна робота тим і відрізняється від фабричної, що ніколи, хоч би й хотів, не зробиш дві геть однакові речі, – додає майстриня. – Але ця робота настільки мене захоплює, що можу без перерви працювати навіть цілу ніч. Сідаю увечері, коли вже всі домашні повкладаються спати, і починаю творити. Клаптик до клаптика, стібок до стібка, і до ранку лялька готова. Правда, у спині нестерпно пече, ріже очі й німіють пальці. Але це мені не завада, бо ляльки виходять, можна сказати, рідними й дуже дорогими.
Про справжню цінність ручних ляльок Людмила Іванівна воліє мовчати. Переконує, що їхню вартість оцінити неможливо. Якщо на мате-ріали вона витрачає 20 — 30 грн, то готовий виріб не може коштувати менше 100 грн. Здебільшого власні твори мистецтва жінка роздаровує, деякі віддає за символічну плату. Так, багатьом знайомим, у кого є діти, дісталися саморобні ангелики-охоронці. Кожен із них одягнений у строкату піжамку. У мініатюрну кишеню сорочки пані Людмила вкладає папірець із молитвою, яку треба читати перед сном. Додає, що її іграшки не створені безпосередньо для забав, це переважно прикраси для інтер’єру, які можна почепити в спальні, на кухні й навіть у ванній кімнаті.
– Для ванної кімнати ми з подружкою Оленою пошили спеціальну ляльку в халатику, з рушником на руці та з папільйотками на голові. На ноги їй почепили шкіряні капці. Вийшла справжня хазяйка лазні, – хвалиться майстриня. – Якщо кому сподобається, то пошию ще. У мене друзів багато.
У кімнату поволі заходить великий пес і несе в пащі ледь потріпану м’яку іграшку. Його хазяйка пояснює, що собака хоче погратися й тому пропонує власну ляльку. На Бадді пані Людмила не нарікає, каже, що в її справи тварина свого носа не пхає. Бавиться тільки тим, що їй дозволяють. Жінка бере в руки іграшкового зайця з нарум’яненими щоками й одягненого в картатий комбінезон. За її рухами спокійно спостерігає пес.
Найскладніші деталі ляльок Людмила Іванівна виготовляє в першу чергу. Зізнається, що багато клопотів із тим, щоб запхати в найтонші частини виробу, як-от у пальчики, синтепон. Для цього тонким пінцетом устромляє синтетичне волокно якнайглибше, щоб деталь набула пухкого, природного вигляду. Потім робота йде як по маслу. Своїх іграшкових зайців, ангеликів та санта-клаусів Людмила Бєлкіна подарувала багатьом знайомим не лише в Україні, а й за кордоном. Так, частина Людмилиної душі в образі казкових героїв живе в російському Краснодарі, американських Анкориджі та Нью-Йорку.
– Коли син бачить мене за шиттям чергової ляльки, то каже, що я знову граюся, – усміхається жінка й показує весільне фото своїх дітей. – На його весілля я теж виготовила іграшкових наречених. Найскладніше було викласти крихітні лацкани на смокінгу. Цю солодку парочку діти вирішили залишити собі на добрий спомин про день весілля.
Людмила Іванівна якраз дошиває ноги Санта-Клаусу. До його литки примощує шматочок білого штучного хутра, що нагадує теплий валянок.
– Кому дістанеться Санта, ще не знаю. Подарую комусь із найближчих людей, щоб зігрівав і радував, – розмірковує майстриня. – Адже створена своїми руками казка на хвилину повертає тебе у світ дитинства, де кожен, безперечно, вірить в існування справжніх ангелів, санта-клаусів та й, зрештою, новорічно-різдвяного дива.

Наталя КАУЗАК, фото автора

Комментариев нет:

Отправить комментарий